Узагальнення проведено на виконання контрольного завдання Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ про застосування судами законодавства, що регулює право приватної власності на житловий будинок.
Основні правові принципи регулювання права приватної власності закріплені в ст. 41 Конституції України. Визначено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності; право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом; ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним; примусове відчуження об'єктів права приватної власності може бути застосоване лише як виняток з мотивів суспільної необхідності, на підставі і в порядку, встановлених законом, та за умови попереднього і повного відшкодування їх вартості; використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі.
У 2012 році в проваджені Гайсинського районного суду перебувало 1277 цивільних справ, з них у позовному проваджені розглядалось 716 справ.
Спори про приватну власність, в тому числі про право приватної власності на житловий будинок, складають 5,17 % від загальної кількості розглянутих справ позовного провадження.
Для проведення узагальнення відібрано 17 справ у спорах про право приватної власності на житловий будинок, які умовно можна розділити на такі категорії:
- про реальний розподіл житлового будинку;
- про усунення перешкод у користуванні житлового будинком;
- про визнання права власності на житлового будинок.
У справах про реальний розподіл житлового будинку позивачами заявлялись вимоги:
- про виділ частки в натурі із спільного нерухомого майна;
- про визнання житлового будинку об’єктом спільної сумісної власності подружжя та його реальний поділ;
- про розподіл спільної сумісної власності.
Із 8 оглянутих справ про реальний розподіл житлового будинку у двох справах постановлено рішення, в 3 справах провадження закрито із затвердженням мирової угоди, у 3 справах позовні заяви залишені без розгляду.
Так, у справі за позовом Т.Н.С. до Т.В.Ю. про виділ частки в натурі зі спільного нерухомого майна та визначення порядку користування земельною ділянкою суд постановив рішення про реальний розподіл житлового будинку з господарськими будівлями та спорудами м. Гайсин відповідно до другого варіанту висновку додаткової судової будівельно - технічної експертизи; виділив кожній зі сторін на праві приватної власності частину будинковолодіння із зазначенням відповідних приміщень; стягнув з Т.В.Ю. на користь Т.Н.С. компенсацію за різницю у вартості виділених частин будинковолодіння; зобов'язав сторони виконати роботи з улаштування окремих систем газо-, водо-, тепло-, електропостачання частини будинку, провести будівельні роботи по ізоляції виділених частин.
Судом встановлено, що відповідно до ухвали Гайсинського районного суду від 17.11.2009 року про визнання мирової угоди за кожним із сторін зареєстровано право власності на 1/2 частину житлового будинку з господарсько-побутовими будівлями по вул. Гайсинській,1 Б в м. Гайсині, між ними виник спір з приводу користування спільною власністю. Висновком судової будівельно - технічної експертизи запропоновано два варіанти виділення кожній із сторін відокремленої частини будинку із самостійном виходом.
Суд, дослідивши технічну можливість виділення частини будинку і його переобладнання в ізольовану частину, визначив, що найбільш прийнятним з огляду на рівнозначність по структурі житлових і господарських приміщень і можливості безперешкодного користування ними є розподіл будинку за другим варіантом висновку експертизи. При визначені варіанту розподілу, суд врахував, що цей варіант розподілу порівняно з першим варіантом експертизи відповідає плануванню будинку, незважаючи на необхідність значного переобладнання, дозволяє раціонально використовувати приміщення і відповідає засадам справедливості через відповідність ідеальним часткам сторін і будівельним нормам щодо забезпечення сторін повноцінними квартирами, складовими яких є житлові, господарські і допоміжні приміщеннями і споруди.
Одночасно з вирішенням спору про виділ частки будинку в натурі вирішено заявлений позов про встановлення порядку володіння і користування земельною ділянкою, на якій розміщений будинок.
Приймаючи судове рішення про визнання мирової угоди про реальний розподіл житлового будинку на умовах запропонованих сторонами, суд перевіряв чи вчинена вона в інтересах обох сторін, чи не суперечить закону, чи не порушує права, свободи чи інтереси інших осіб.
У справі за позовом А.В.О. до А.Г.С. про визнання житлового будинку об’єктом спільної сумісної власності та поділ сумісного майна подружжя, суд визнав укладену сторонами мирову угоду, за якою А.В.О. отримав грошову компенсацію за половину спільно побудованої добудови до житлового будинку в м. Гайсин і відмовився від вимог про визнання житлового будинку об’єктом спільної сумісної власності.
У справі за позовом Б.А.В. до Б.Г.П. про поділ спільного сумісного майна подружжя та аналогічним зустрічним позовом, суд визнав укладену сторонами мирову угоду, за якою визнав за Бондарем А.В. право приватної власності на цілий житловий будинок із господарськими будівлями в м. Гайсин, та визнав, що Б.А.В. сплачує грошову компенсацію Б.Г.П. за належну їй частину житлового будинку.
Розглядаючи позови щодо спільної власності громадян, суд виходив з того, що відповідно до чинного законодавства спільною сумісною власністю є: майно, нажите подружжям за час шлюбу; майно, придбане внаслідок спільної праці членів сім'ї чи майно, що є у власності осіб, які ведуть селянське (фермерське) господарство, якщо письмовою угодою відповідно між членами сім'ї чи членами селянського (фермерського) господарства не передбачено інше або майно, придбане внаслідок спільної праці громадян, що об'єдналися для спільної діяльності, коли укладеною між ними письмовою угодою визначено, що воно є спільною сумісною власністю; будинок переданий при приватизації з державного житлового фонду за письмовою згодою членів сім'ї наймача у їх спільну сумісну власність.
Вирішуючи питання про грошові стягнення у справах за позовами про захист права приватної власності на майно, суд виходив з того, що вартість спірного майна визначається за погодженням сторін, а за її відсутності висновком експерта за дійсною вартістю майна на час розгляду спору.
У справах про реальний розподіл житлового будинку потребує роз’яснення питання отримання дозволу виконкому місцевої ради на переобладнання і перепланування будинку відповідно до ст. 152 ЖК України, оскільки із набранням чинності Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності» питання розробки проектної документації, надання дозволу на початок виконання будівельних робіт віднесено до компетенції регіональної інспекції державного архітектурного контролю.
У шести оглянутих справах предметом спору було усунення перешкод в користуванні житловим будинком, з яких у чотирьох справах позов задоволено, у трьох справах - залишено без розгляду.
Так, у справі за позовом Д.П.М. до Д.Г.П., третя особа на стороні відповідача СГІРФО (сектор громадянства імміграції та реєстрації фізичних осіб) Гайсинського РВ УМВС України у Вінницькій області про позбавлення права користування житловим приміщенням та усунення перешкод у користуванні житловим будинком, позивач, власник житлового будинку в с. Л.Хутори, обґрунтовувала вимоги позову тим, що вона є власником будинку, а відповідачка після розірвання шлюбу з її сином в 2007 році перестала бути членом сім’ї, фактично не проживає в будинку, проте не припинила реєстрацію місця проживання, чим обмежує її права користуватись і розпоряджатись будинком.
Суд застосував до правовідносин правила ст. ст. 391,405 ЦК України, ст. 7 Закону України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні», визнав, що Д.Г.П. втратила право користування житлом в будинку в с. Л.Хутори Гайсинського району та зобов’язав Д.Г.П. усунути перешкоди позивачу в користуванні цим будинком, здійснити зняття з реєстраційного обліку проживання за зазначеною адресою в десятиденний строк з дня набрання рішенням чинності.
При постановленні судових рішень з розгляду спорів про захист права приватної власності шляхом усунення перешкод у користуванні житловим будинком судами застосовувались положення ст. 391 ЦК України, за якою власник може вимагати усунення будь-яких перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном; ст. 150 ЖК України, яка визначає, що громадяни, які мають у приватній власності будинок (частину будинку), квартиру, користуються ним (нею) для особистого проживання і проживання членів їх сімей і мають право розпоряджатися цією власністю на свій розсуд: продавати, дарувати, заповідати, здавати в оренду, обмінювати, закладати, укладати інші не заборонені законом угоди; ст. 405 ЦК України, яка передбачає, що член сім’ї власника втрачає право користування цим житлом у разі відсутності без поважних причин понад один рік; ст. 7 Закону України “Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні”, відповідно до якої зняття з реєстрації місця проживання здійснюється протягом семи днів на підставі заяви особи, запиту органу реєстрації за новим місцем проживання особи, остаточного рішення суду (про позбавлення права власності на житлове приміщення або права користування житловим приміщенням).
Під час розгляду справ про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням, необхідно розмежовувати правовідносини, які виникають між власником та колишнім власником житла, з правовідносинами, які виникають між власником житла та колишніми членами його сім’ї чи членами сім’ї колишнього власника житла.
У першому випадку власник житла має право вимагати визнання колишнього власника таким, що втратив право користування житлом та зняття останнього з реєстрації, при цьому втрата права користування житловим приміщенням є наслідком припинення права власності на жиле приміщення колишнього власника житла.
У другому випадку зняття колишніх членів сім’ї власника будинку залежить від вирішення питання про їх право проживання у цьому будинку, тобто реєстрація місця проживання є похідним правом від права користування житлом, рішення припинення реєстрації проживання може бути прийняте тільки після визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням.
Предметом доказування у першому випадку предметом доказування перехід права власності, а в другому випадку предметом доказування є втрата права на житло.
Разом з тим, суди не завжди вирішували питання про втрату права на проживання у будинку колишніми членами сім’ї власника будинку.
Прикладом цього є справа за позовом Г. до Б., третя особа 4-те МВ ММК (міжрайонне відділення міліції міграційного контролю) УМВСУ України у Вінницькій області про усунення перешкод у користуванні власністю. Суд, без визнання втрати Б., колишнім членом сім’ї позивача, права користування житлом, вирішив зобов’язати Б. усунути перешкоди у користуванні житловим будинком с. Кунку Гайсинського району.
В деяких справах при постановленні рішення про зобов’язання відповідача усунути перешкоди в користуванні житловим будинком шляхом зняття з реєстраційного обліку проживання, суд з міркувань забезпечення ефективності засобів юридичного захисту інтересів власника, визначав, що в разі невиконання відповідачем покладеного рішенням обов’язку знятися з реєстрації, таке здійснюється без них через уповноважені органи СГІРФО (сектор громадянства імміграції та реєстрації фізичних осіб) Гайсинського РВ УМВС України у Вінницькій області, з чим апеляційний суд не погодився (справа за позовом П. до З. про виселення та усунення перешкод в користуванні квартирою).
У справах про визнання права власності на житловий будинок суд керувався вимогами ст. 392 ЦК України, за якою власник майна може пред’явити позов про визнання його права власності у разі втрати ним документа.
Прикладом такого є рішення у справі за позовом С. до Т. про визнання права власності на частину житлового будинку. Суд позов задовольнив з огляду на те, що С. втратила договір купівлі продажу від 11.07.1998 року, зареєстрований в реєстрі №1 приватного нотаріуса Гайсинського районного нотаріального округу, за яким вона придбала у Т. 29/100 частини житлового будинку, що знаходиться в м. Гайсин.
Під час розгляду справ про право власності за набувальною давністю, судом застосовуються положення ч. 1 ст. 1 Протоколу 1 Конвенції про захист прав і основоположних свобод, яка передбачає право на ефективне мирне володіння майном; ч. ч. 1,2 ст. 344 ЦК України, відповідно до яких особа, яка заволоділа чужим майном і продовжує відкрито, безперервно володіти нерухомим майном протягом десяти років набуває право власності на це майно (набувальна давність); особа, яка заявляє про давність володіння, може приєднати до часу свого володіння увесь час, протягом якого цим майном володіла особа, чиїм спадкоємцем вона є; п.8 Прикінцевих та перехідних положень ЦК України, за яким правила ст. 344 ЦК України про набувальну давність поширюються також на випадки, коли володіння майном почалося за три роки до набрання чинності цим Кодексом; ст. 328 ЦК України, згідно з якою фізична особа може набути право власності на підставах, що не заборонені законом.
Виходячи зі змісту ст. 344 ЦК, обставинами, що мають значення для справи і які повинен довести саме позивач (ч. 1 ст. 60 ЦПК України), є: законний об’єкт володіння; добросовісність володіння; відкритість володіння; давність володіння та його безперервність (строк володіння).
Право власності за давністю володіння може виникнути на придатне до цивільного обігу й використання майно будь-якої форми власності; при цьому нерухомість повинна мати державну її реєстрацію.
У справі за позовом К. до Т. про визнання права власності на житловий будинок за набувальною давністю, суд визнав за позивачкою право власності на належний Т. житловий будинок за набувальною давністю, оскільки позивачка добросовісно заволоділа і продовжує відкрито, безперервно володіти належним відповідачу житловим будинком понад 10 років, але юридично не набула право власності на нього, а відповідачем підтверджено добросовісність і відкритість володіння позивачкою належним йому будинком.
В порядку окремого провадження Гайсинським районним судом встановлювались юридичні факти набуття права власності на будинок (частину будинку) спадкодавцями, які за життя не зареєстрували своє права власності на нерухоме майно. Встановлення цього юридичного факту права власності необхідне для реалізації спадкодавцями права на спадщину за відсутності спору про право та іншого визначеного законом порядку його встановлення.
Під час розгляду таких справ, суд виходив із того, що таке право набувається в порядку, який існував на час його створення, а не виникає у зв'язку із здійсненням державної реєстрації права власності на нього, яка є лише офіційним визнанням державою такого права, а не підставою його виникнення.
Розглядаючи справи про встановлення фактів права власності за спадкодавцями, суд керувався чинними на час виникнення правовідносин ч. 1 ст. 120, ч. 2 ст. 123 ЦК України Цивільного кодексу Української РСР (в редакції 1963 р.), згідно з якими колгоспний двір має у власності житловий будинок, який належить його членам на праві сумісної власності, та ст. 127 цього самого Кодексу, за змістом якої особисті праця та кошти є підставою законного набуття права власності, в тому числі членами колгоспного двору та двором в цілому; п.10 Додатку №1 чинного до 01.01.2013 року Тимчасового положення про порядок державної реєстрації права власності та інших речових прав на нерухоме майно, за яким рішення суду про встановлення факту права власності на об’єкт нерухомості є правовстановлюючим документом для здійснення її державної реєстрації.
Судова практика справ про розподіл жилого будинку свідчить, що суддями в ході розгляду цих справ вживаються належні заходи для своєчасного і правильного їх розгляду, мирного врегулювання спору чи постановлення законних рішень по суті спору.
Зокрема в справах зазначеної категорії в більшій їх частині проводяться попередні засідання, при цьому сторонам пропонується надати правовстановлюючі документи на житловий будинок, вирішується питання про призначення будівельних експертиз.
Практика розгляду судом справ щодо захисту прав власності шляхом визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням, виселення та зняття з реєстраційного обліку характеризується однозначністю розуміння суддями правової природи спірних правовідносин.
Під час розгляду справ щодо права власності на житловий будинок за набувальною давністю, суд виходив з того, що змістом ст. 344 ЦК України позивач повинен довести, що є зареєстрованим об’єкт володіння, добросовісність, відкритість, давність (понад 10 років) та безперервність володіння цим об’єктом не його власником.
Розглядаючи справи про встановлення фактів права власності, суд виходив із того, що таке право набувається в порядку, який існував на час його створення, через не оформлення спадкодавцями за життя у встановленому законом порядку права власності і не вчинення дій щодо реєстрації об’єктів за відсутності спору про право та іншого законного порядку його визначення і встановлення судовим рішенням цього юридичного факту є засобом захисту права на спадщину, оскільки дає можливість здійснити державну реєстрацію спадкової нерухомості і отримання спадкодавцем у нотаріуса свідоцтва про право на неї.
Суддя Гайсинського
районного суду В.І.Кравець
_03_03.png)
