Огляд практики розгляду Гайсинським районним судом цивільних справ про захист права власності та інших речових прав у 2011 році і І півріччі 2012 року

Правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею незалежно від волі інших осіб, його змістом є правомочності володіння, користування і розпорядження.

Захист права власності та інших речових прав — це сукупність юридичних засобів, що застосовуються у зв'язку із підготовкою або вчиненням щодо них правопорушення і спрямованих на відновлення законних інтересів власника та (чи) володільця й запобігання їх майбутніх порушень.

Захист права власності здійснюється шляхом постановлення та виконання судових рішень в справах про визнання права власності на майно; витребування майна з чужого незаконного володіння; визначення порядку володіння, користування і розпорядження майном, що є спільною власністю; поділ спільного майна або виділ з нього частки; визнання недійсними та дійсними угод про відчуження майна; визнання незаконними актів державних органів, органів місцевого самоврядування про неправомірне втручання у здійснення власником правомочностей щодо свого майна; примусове відчуження приватного майна для суспільних потреб з попереднім повним відшкодуванням його вартості; відшкодування шкоди, заподіяної майну, або збитків, завданих порушенням права власника; виключення майна з опису тощо.

У 2011 році до суду надійшло 1392 цивільних справи, в І півріччі 2012 року – 572, що на 48 або 7,74% менше ніж у І кварталі 2011 року.

Про звільнення майна з-під арешту у 2011 році розглянута 1 справа (0,07%), в якій позовні вимоги про виключення з акта опису й арешту майна та визнання права на майно задоволено повністю на підставі ст. 316 ЦК України, відповідно до якої правом власності є право особи на річ, яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею незалежно від волі інших осіб; ст. 321 ЦК України, за якою право власності є непорушним; ст. 386 ЦК України, згідно з якою власник, який має підстави передбачати можливість порушення свого права власності іншою особою, може звернутись до суду з вимогою про заборону вчинення нею дій, які можуть порушити його право, або з вимогою про вчинення певних дій для запобігання такому порушенню; ч. 1 ст. 59 Закону України “Про виконавче провадження”, за якою особа, яка вважає, що майно, на яке накладено арешт, належить їй, а не боржникові, може звернутися до суду з позовом про визнання права на майно і про звільнення майна з-під арешту.       

В І півріччі 2012 року справи цієї категорії судом не розглядались.

 

Про усунення перешкод в користуванні власністю на розгляді суду в 2011 році перебувало 9 справ (0,6 %), з яких 1 закрита через відмову позивача від позову, 2 залишено без розгляду за заявою позивача, по 5 винесено рішення про задоволення позову, по 1 відмовлено в задоволенні позову через пропуск позивачем строку позовної давності.

У І півріччі 2012 року на розгляді суду перебувало 5 (0,9%) справ цієї категорії, з яких 1 залишена без розгляду за клопотанням позивача, по 4 винесено рішення про задоволення позову.

Під час розгляду спорів про захист права власності шляхом усунення перешкод у її користуванні застосовувались положення ч. 2 ст. 16 ЦК України, за змістом якої суд може захистити цивільне право, зокрема, припиненням бездіяльності, спонуканням до вчинення певних дій, примусовим виконанням обов’язку в натурі; ст. 317 ЦК України, яка передбачає, що власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном; ст. 391 ЦК України, за якою власник може вимагати усунення будь-яких перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном; ст. 150 ЖК України, яка визначає, що громадяни, які мають у приватній власності будинок (частину будинку), квартиру, користуються ним (нею) для особистого проживання і проживання членів їх сімей і мають право розпоряджатися цією власністю на свій розсуд: продавати, дарувати, заповідати, здавати в оренду, обмінювати, закладати, укладати інші не заборонені законом угоди; ст. 107 ЖК України, за якою, зокрема, якщо з жилого приміщення вибуває член сім'ї, то він втрачає право користування цим жилим приміщенням з дня вибуття; ст. 405 ЦК України, яка передбачає, що член сім’ї власника втрачає право користування цим житлом у разі відсутності без поважних причин понад один рік; ст. 7 Закону України “Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні”, відповідно до якої зняття з реєстрації місця проживання здійснюється протягом семи днів на підставі заяви особи, запиту органу реєстрації за новим місцем проживання особи, остаточного рішення суду (про позбавлення права власності на житлове приміщення або права користування житловим приміщенням, визнання особи безвісно відсутньою або померлою).

Оскільки права власності ніхто не може бути протиправно позбавлений, то власник не може бути визнаний таким, що втратив право користування своїм майном. Разом з тим, під час розгляду справ про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням, необхідно розмежовувати правовідносини, які виникають між власником та колишнім власником житла, з правовідносинами, які виникають між власником житла та членами сім’ї колишнього власника житла.

У першому випадку власник житла має право на підставі ст. 391 ЦК України вимагати від колишнього власника усунення перешкод у користуванні власністю шляхом виселення і зняттям останнього з реєстрації; при цьому втрата права користування жилим приміщенням є наслідком припинення права власності на жиле приміщення колишнього власника житла.

Таким прикладом може бути цивільна справа за позовом Попко Н.А. до Захаріва І.А., Захарів О.М. про усунення перешкод в користуванні квартирою шляхом виселення та зняття з реєстрації і зустрічним позовом Захарів О.М. до Попко Н.А., Захаріва І.А. про визнання договору купівлі-продажу квартири частково недійсним.

Рішенням суду від 28.05.2012 р. задоволено позов Попко Н.А. – власника житлової квартири, до Захарівих – колишніх її власників, які продали цю квартиру позивачці, але залишились в ній мешкати до визначеного договором купівлі-продажу терміну, після настання якого з реєстрації не знялись і її не звільнили, чим створили перешкоди в реалізації права власності позивачки; відповідачів Захарівих виселено з належного позивачці житлового приміщення, зобов’язано їх протягом десяти днів з дня набрання рішенням чинності знятися з реєстраційного обліку за місцем проживання.

Судом з міркувань забезпечення ефективності засобів юридичного захисту інтересів власниці визначено, що в разі невиконання ними покладеного рішенням обов’язку знятися з реєстрації таке здійснюється без них через уповноважені органи.

Однак 18.07.2012 року апеляційний суд Вінницької області такий припис з резолютивної частини рішення виключив, оскільки він пов’язаний зі стадією його виконання; в касаційному порядку рішення не оскаржувались.

 

Про визначення порядку користування і володіння майном у 2011 році на розгляді суду перебувала 1 справа (0,07%), яка залишена без розгляду за заявою позивача, у І півріччі 2012 року справ цієї категорії не було.

 

Про визнання права власності за договором купівлі-продажу в 2011 році розглянуто 2 справи (0,14 %), в 1 з яких позов задоволено повністю, по іншій провадження в справі закрито; в І півріччі 2012 року на розгляді перебувала 1 справа (0,18%), яка залишена без розгляду за клопотанням позивача.

У справі за позовом Синькевич Т.М. до Торосяна А.В. про визнання права власності на частину житлового будинку суд позов задовольнив на підставі ст. 392 ЦК України, за якою власник майна може пред’явити позов про визнання його права власності у разі втрати ним документа, який засвідчує його право власності, а в справі за позовом Гречко Г.А. до СТ “Сіб” м. Гайсин про визнання дійсним договору купівлі-продажу нежитлової будівлі та визнання права власності на нежитлову будівлю сторонами укладено мирову угоду, яка не суперечить закону, не порушує права, свободи чи інтереси інших осіб, вчинена в інтересах обох сторін, тому судом у відповідності до ст.175, п.4 ч.1 ст.205 ЦПК України, визнано за позивачкою право приватної власності на нежитлову будівлю, яка належала на праві колективної власності СТ “Сіб”м. Гайсина.

 

В позовному провадженні у 2011 році судом розглянуто 5 справ (0,36%) про визнання права власності за набувальною давністю, з яких 4 із задоволенням позову в 2011 році, 1 - в 2012 році. У І кварталі 2012 року справи цієї категорії в позовному провадженні не розглядались.

В окремому провадженні у 2011 році постановлено 6 рішень (0,4 %) про встановлення факту права власності на майно за набувальною давністю, в І кварталі 2012 року - 2 рішення (0,35 %).

Під час розгляду справ про право власності за набувальною давністю, судом застосовуються положення ч. 1 ст. 1 Протоколу 1 Конвенції про захист прав і основоположних свобод, яка передбачає право на ефективне мирне володіння майном; ч.ч.1,2 ст. 344 ЦК України, відповідно до яких особа, яка заволоділа чужим майном і продовжує відкрито, безперервно володіти нерухомим майном протягом десяти років набуває право власності на це майно (набувальна давність); особа, яка заявляє про давність володіння, може приєднати до часу свого володіння увесь час, протягом якого цим майном володіла особа, чиїм спадкоємцем вона є; п.8 Прикінцевих та перехідних положень ЦК України, за яким правила ст. 344 ЦК України про набувальну давність поширюються також на випадки, коли володіння майном почалося за три роки до набрання чинності цим Кодексом; ст. 328 ЦК України, згідно з якою фізична особа може набути право власності на підставах, що не заборонені законом.

Критерієм розмежування вирішення справ у позовному чи окремому провадженні є наявність чи відсутність спору.

Право власності належить до таких суб’єктивних прав, які можуть виникнути за наявності певного юридичного факту чи їх сукупності, тому, виходячи зі змісту ст. 344 ЦК, обставинами, що мають значення для справи і які повинен довести саме позивач (ч. 1 ст. 60 ЦПК України), є: законний об’єкт володіння; добросовісність володіння; відкритість володіння; давність володіння та його безперервність (строк володіння).

Таким чином, особою, яка володіє чужим майном при зазначених обставинах, у всіх випадках є не власник, а власник не може повернути майно у власність за давністю володіння (внаслідок спливу строку позовної давності).

Право власності на стороні володільця за давністю виникає поза волею і незалежно від волі колишнього власника, володілець за давністю є незаконним володільцем, про що зазначено в ч. 1 ст. 344 ЦК (особа заволоділа чужим майном), й тому вимоги про право власності за давністю володіння може пред’явити незаконний володілець, - особа, яка володіє майном по волі власника і завжди знає, хто є її власником.

Крім того, право власності за давністю володіння може виникнути на придатне до цивільного обігу й використання майно будь-якої форми власності; при цьому нерухомість повинна мати державну її реєстрацію.

Добросовісність є однією із засад цивільного законодавства (ст. 3 ЦК), але законодавчого його визначення немає, що створює певні труднощі для суддів.

Ще однією важливою обставиною, яка підлягає доведенню у справах про визнання права власності за набувальною давністю, є відкритість володіння, тобто очевидне для третіх осіб, які повинні мати можливість це бачити, не перешкоджати доступу до нього інших осіб, які мають право отримувати про це майно інформацію; ця обставина тісно пов’язана із добросовісністю, набувач повинен володіти майном без якогось приховування цього факту, оскільки виникне підозра та сумнів у добросовісності.

Прикладом є справа за позовом Косніцької Є.П. до Торосяна А.В. про визнання права власності на житловий будинок за набувальною давністю.

Рішенням суду визнано за позивачкою право власності на належний Торосяну житловий будинок за набувальною давністю, оскільки позивачка добросовісно заволоділа і продовжує відкрито, безперервно володіти належним відповідачу житловим будинком понад 10 років, але юридично не набула право власності на нього, а відповідачем підтверджено добросовісність і відкритість володіння позивачкою належним йому будинком.

 

Про захист права власності шляхом визнання права на майно у 2011 році розглянуто 1 справу (0,07%), в І півріччі 2012 року такі справи судом не розглядались.

У справі за позовом Сяби П.М. до Зятківецької сільської ради про захист права на земельну частку (пай), позивачка просила встановити, що їй належить право на земельну частку (пай) із земель, які передані у колективну власність КСП “Вільна Україна” с. Зятківці, та зобов’язати Зятківецьку сільську раду виділити їй його в натурі і забезпечити видачу відповідних правовстановлювальних документів, свої вимоги мотивувала тим, що з 1955 року була членом колгоспу “Більшовик України” с. Зятківці, в 1981 році перейшла на роботу в Гайсинський хлібокомбінат, працювала на ст. Зятківці і не втрачала зв’язку із колгоспом, де періодично працювала на польових роботах, а після виходу на пенсію продовжила працювати в реорганізованому КСП “Вільна Україна” с. Зятківці.

Суд під час цієї справи керувався положеннями Указу Президента України "Про порядок паювання земель, переданих у колективну власність сільськогосподарським підприємствам та організаціям", яким визначено, що право на земельну частку (пай) мають члени колективного сільськогосподарського підприємства, сільськогосподарського кооперативу, сільськогосподарського акціонерного товариства, в тому числі пенсіонери, які раніше працювали в ньому і залишаються членами зазначеного підприємства, кооперативу, товариства, відповідно до списку, що додається до державного акта на право колективної власності на землю, та ч. 4 ст. 5 Закону України “Про колективне сільськогосподарське підприємство”, за якою у статуті підприємства вказуються порядок вступу до підприємства і припинення членства в ньому; членство в підприємстві ґрунтується на праві добровільного вступу до членів підприємства і безперешкодного виходу із складу його членів.

Оскільки позивачка на час розпаювання земель колективної власності КСП “Вільна Україна” с.Зятківці не була членом цього підприємства чи колгоспним пенсіонером, то вона не має права на земельну частку (пай) із розпайованих земель колективної власності, а тому у задоволенні її позовуобгрунтовано відмовлено.

 

Про захист права власності шляхом витребування його із чужого незаконного володіння на розгляді суду в 2011 році перебувало 8 справ (0,6%), з яких 6 залишено без розгляду за клопотанням позивачів, 1 закрита через відмову позивача від вимог позову, в 1 сторонами укладено мирову угоду, яка не суперечить закону, не порушує права, свободи чи інтереси інших осіб, вчинена в інтересах обох сторін, тому у відповідності до ст.175, п.4 ч.1 ст.205 ЦПК України провадження у справі закрито.

У І кварталі 2012 року таких справ не було.

Під час розгляду позовів про витребування власником свого майна судом враховується, що власник у будь-якому випадку має право вимагати повернення (віндикації) свого майна з чужого незаконного володіння, а також належного йому майна, безоплатно набутого володільцем від особи, яка не мала права його відчужувати.

Судом враховується і те, що громадянин не може бути позбавлений права власності на своє майно всупереч закону.

 

Про захист права власності шляхом реального поділу спільного майна подружжя у 2011 році на розгляді суду перебувало 10 справ (0,7%), з яких по 6 справах сторонами укладено мирову угоду, яка не суперечить закону, не порушує права, свободи чи інтереси інших осіб, вчинена в інтересах обох сторін, тому у відповідності до ст.175, п.4 ч.1 ст.205 ЦПК України провадження у справі закрито, по 1 сторонами укладено мирову угоду в 2012 році, 1 розглянута із постановленням рішення про задоволення позову, 2 залишено без розгляду за клопотанням позивача.

У І кварталі 2012 року на розгляді суду перебувало 5 справ (0,9%) цієї категорії, з яких 3 залишено без розгляду за клопотанням позивача, по 2 сторонами укладено мирову угоду, яка не суперечить закону, не порушує права, свободи чи інтереси інших осіб, вчинена в інтересах обох сторін, тому у відповідності до ст.175, п.4 ч.1 ст.205 ЦПК України провадження у справі закрито.

Розглядаючи позови щодо спільної власності громадян, суд виходив з того, що відповідно до чинного законодавства спільною сумісною власністю є: майно, нажите подружжям за час шлюбу; майно, придбане внаслідок спільної праці членів сім'ї чи майно, що є у власності осіб, які ведуть селянське (фермерське) господарство, якщо письмовою угодою відповідно між членами сім'ї чи членами селянського (фермерського) господарства не передбачено інше або майно, придбане внаслідок спільної праці громадян, що об'єдналися для спільної діяльності, коли укладеною між ними письмовою угодою визначено, що воно є спільною сумісною власністю; квартира (будинок), кімнати в квартирах та одноквартирних будинках, передана при приватизації з державного житлового фонду за письмовою згодою членів сім'ї наймача у їх спільну сумісну власність.

Вирішуючи питання про грошові стягнення у справах за позовами про захист права приватної власності на майно, суд виходить з того, що вартість спірного майна визначається за погодженням сторін, а за її відсутності - за дійсною вартістю майна на час розгляду спору.

Так, у справі за позовом Кучеренко О.Ф. до Кучеренка Ю.В. про визнання права власності на половину набутої в шлюбі квартири позов задоволено, оскільки відповідач придбав житлову квартиру під час шлюбу із позивачкою у їх спільну сумісну власність і зареєстрував її на своє ім’я в БТІ.

 

Про визнання права власності в порядку спадкування на розгляді суду в 2011 році перебувало 26 справ(1,87 %), з них в 2011 році 19 розглянуто із повним задоволенням позову, 1 позовну заяву задоволено частково, 1 справа розглянута із задоволенням позову в 2012 році, по 5 справах сторонами укладено мирову угоду, яка не суперечить закону, не порушує права, свободи чи інтереси інших осіб, вчинена в інтересах обох сторін, тому у відповідності до ст.175, п.4 ч.1 ст.205 ЦПК України провадження у справі закрито.

У І кварталі 2012 року судом розглянуто 7 справ (1,22 %) цієї категорії із задоволенням позовних вимог.

Розглядаючи справи про захист права на спадкове майно, суд виходив із положень ч.1 ст. 1 Протоколу 1 Конвенції про захист прав і основоположних свобод, яка передбачає право на ефективне мирне володіння майном; ч.ч. 1, 2 ст. 16 ЦК України, за змістом яких кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу; способом захисту цивільних прав та інтересів може бути визнання права; ст. 182 ЦК України, яка визначає, що право власності на нерухомі речі підлягає державній реєстрації; ст. 328 ЦК України, за якою право власності набувається на підставах, що не заборонені законом; ст. 1216 ЦК України, згідно з якою спадкуванням є перехід прав та обов'язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця), до інших осіб (спадкоємців); ч.5 ст.1268 ЦК України, за змістом якої незалежно від часу прийняття спадщини вона належить спадкоємцеві з часу відкриття спадщини.

Однією з основних підстав для звернення спадкоємцями до суду за захистом права на спадщину є неможливість його реалізації через нотаріальне оформлення спадщини внаслідок відсутності державної реєстрації його за спадкодавцем.

Задовольняючи позови про визнання права власності в порядку спадкування, судом враховувалося, що позивачі-спадкоємці не мають інших механізмів реалізації своїх прав, зверталися в установленому порядку до нотаріуса для оформлення спадщини і не мають умов для одержання в нотаріальній конторі свідоцтва про право на спадщину.

Під час розгляду цих справ перевіряється наявність або відсутність спадкової справи стосовно спадкодавця у державній нотаріальній конторі за місцем відкриття спадщини, наявність обґрунтованої постанови про відмову нотаріуса у вчиненні нотаріальної дії, зокрема відмови у видачі свідоцтва про права на спадщину.

У справі за позовом Капшука П.В. до Бубнівської сільської ради про визнання права власності на спадкове майно в задоволенні частини вимог позову про визнання права на спадкову земельну ділянку, яка належала померлій Заіченко Н.П., відмовлено через безпідставність, оскільки на зазначене майно є правовстановлюючі документи і спадкоємець відповідно до вимог ст.1297 ЦК України не позбавлений можливості отримати свідоцтво про право на спадщину на нерухоме майно.

 

У 2011 році судом розглянуто 162 справи (11,64 %) про встановлення юридичних фактів права власності за померлими спадкодавцями на нерухоме майно, в І кварталі 2012 року таких фактів встановлено 35 (6,11 %).

Встановлення юридичного факту права власності спадкодавців на створене ними власними працею та коштами відповідно до чинного в 60 роки минулого століття законодавства майно необхідне для його реєстрації за спадкодавцями з метою реалізації їх спадкоємцями права на спадщину і здійснюється судом за відсутності спору про право.

Під час розгляду таких справ суд виходив із того, що таке право набувається в порядку, який існував на час його створення, а не виникає у зв'язку із здійсненням державної реєстрації права власності на нього, яка є лише офіційним визнанням державою такого права, а не підставою його виникнення.

Розглядаючи справи про встановлення фактів права власності за спадкодавцями, суд керувався чинними на час виникнення правовідносин ч. 1 ст. 120, ч. 2 ст. 123 ЦК України Цивільного кодексу Української РСР (в редакції 1963 р.), згідно з якими колгоспний двір має у власності житловий будинок, який належить його членам на праві сумісної власності, та ст. 127 цього самого Кодексу, за змістом якої особиста праця є підставою законного набуття права власності, в тому числі членами колгоспного двору та двором в цілому; п.10 Додатку №1 Тимчасового положення про порядок державної реєстрації права власності та інших речових прав на нерухоме майно, за яким рішення суду про встановлення факту права власності на об’єкт нерухомості є правовстановлювальним документом для здійснення її державної реєстрації.

Огляд практики розгляду справ про право спадщину вказує на наявність проблеми оформлення спадкоємцями прав на незавершене будівництво за відсутності законодавчого врегулювання вказаного питання: в 2012 році судом встановлено 2 факти наявності у спадкоємця прав і обов’язків спадкодавця-забудовника житлового будинку.

Умови набуття забудовником права власності передбачені статтею 331 Цивільного кодексу України, яка пов’язує виникнення такого права із завершенням будівництва, введенням його в експлуатацію та державною реєстрацією права власності компетентним державним органом.

Прийняття в експлуатацію та певний порядок реєстрації права власності на житлові будинки також були передбачені законодавством до набрання чинності новим ЦК України, що підтверджується, зокрема, пунктом 9 постанови Пленуму Верховного Суду України «Про практику застосування судами законодавства, що регулює право приватної власності громадян на жилий будинок» № 7 від 04.10.1991 року, тому в цих випадках потрібно доводити законність набуття права власності відповідно до діючого на той час порядку.

Оскільки право власності на новостворюване нерухоме майно виникає лише після прийняття його в експлуатацію та державній реєстрації права власності на нього, то до цього моменту нерухомого майна юридично не існує, а згідно з ч.3 ст. 331 ЦК України забудовник вважається лише власником матеріалів та обладнання, які були використані в процесі такого будівництва (створення майна); тому, якщо за життя спадкодавець не набув у встановленому порядку право власності на створюваний ним об’єкт будівництва, то і до складу спадщини таке право не входить, через відсутність юридичних підстав для визнання його об’єктом цивільних прав.

У такому випадку спадкоємці успадковують майнові права на використані під час будівництва матеріали та обладнання, а також пов’язані з цим інші права та обов’язки забудовника, а у суду відсутні правові підстави визнавати за спадкоємцем-позивачем право власності на спадкове майно саме як на житловий будинок, будівлю, чи споруду.

Практика розгляду судом справ щодо захисту прав власності шляхом визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням, виселення та зняття з реєстраційного обліку характеризується однозначністю розуміння суддями правової природи спірних правовідносин.

Захист права особи, яка вважає себе власником майна, можливий шляхом задоволення віндикаційного позову, якщо для цього існують підстави, передбачені статтею 388 ЦК України.

Під час розгляду справ щодо права власності за набувальною давністю суддям слід враховувати, що право власності належить до числа таких суб’єктивних прав, які можуть виникнути за наявності певного юридичного факту чи їх сукупності, тому, виходячи зі змісту ст. 344 ЦК, обставинами, які мають значення для справи і які повинен довести саме позивач (ч. 1 ст. 60 ЦПК України), є: законний об’єкт володіння; добросовісність володіння; відкритість володіння; давність володіння та його безперервність (строк володіння).

Судова практика справ про захист права власності шляхом поділу спільного майна подружжя свідчить, що суддями в ході розгляду цих справ вживаються належні заходи для мирного врегулювання спору чи постановлення законних рішень по суті спору.

Справи щодо спадкування становлять значну частку справ про права власності; через неоформлення спадкодавцями вчасно за життя у встановленому законом порядку права власності і невчинення дій щодо реєстрації об’єктів нерухомості рішення суду стає обов’язковим елементом засобів юридичного захисту права на спадщину.

Згідно з чинним законодавством суд не має права виконувати функції нотаріуса та визнати за позивачами-спадкоємцями право власності у порядку спадкування на нерухоме майно, право власності на яке спадкодавець в установленому законом порядку не оформив.

Якщо об’єкт будівництва не був завершений спадкодавцем чи не був прийнятий в експлуатацію, або право власності не було за ним зареєстроване, то до складу спадщини входять усі належні спадкодавцеві як забудовнику права та обов’язки, а саме: право власності на будівельні матеріали та обладнання, які були використані спадкодавцем у процесі цього будівництва; право завершити будівництвом об’єкт (як правонаступник спадкодавця - замінений у порядку спадкування забудовник); право передати від свого імені для прийняття в експлуатацію завершений будівництвом об’єкт; право одержати на своє ім’я свідоцтво про право власності та зареєструвати право власності.